30 травня 2016 року виповнилося 140 років з дня підписання російським царем Александром ІІ у місті Бад Емс указу, спрямованого на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.

В історії відомі приклади, коли панівна нація забороняла автохтонному населенню певного регіону, краю або й країни, що втратила державність, вживання рідної мови. Однак небагато в історії цивілізації випадків, коли заборона вживання рідної мови налічує сотні років і відображена в десятках урядових актів, законів. Українська мова століттями зазнавала таких утисків. Влада розуміла, що заборона мови призведе до її нівелювання, заміни іншою, зумовить зникнення нації або втрати її самобутніх рис, виродження та асиміляцію. 

Найбільше заборон було звичайно за часів Російської імперії. Радянський союз в притаманній йому манері відкрито не забороняв, але планомірно створював всі передумови для її знищення.

Але українська мова не вмерла, більше того, чим більше її забороняли, тим яскравішими ставали твори письменників та поетів, а театральні вистави цікавішими та більш новаторськими. Чим більше батьків переходило на російську мову, тим більше молоді повертається сьогодні до мови своїх пращурів.